17 березня Галина Ткачук "Нерозмінна монета"
Хрестоматія
Галина Ткачук
НЕРОЗМІННА МОНЕТА
(уривок)
Минулого вечора кіт Роман, як і багато інших киян, був у кавунарні «Баштан» на вулиці Сагайдачного.
Того дня у Київ привезли перші кавуни, тому всі спраглі цього наїдку птахи та тварини потяглися до кавунарень, тимчасово забувши про існування всіх інших крамниць.
Кіт Роман прийшов у «Баштан» о п’ятій вечора, купив собі велику скибу кавуна за свою нерозмінну монету й сів за столик у кутку, смакуючи наїдком і чекаючи, аби монетка повернулася в кишеню.
У «Баштані» тоді було справді гамірно: сновигало багато незнайомців. Роман зауважив кількох чужих котів і великого сірого хом’яка.
Саме в ту секунду, коли монетка вкотре дивовижним чином опинилася в правій лапі Романа, яку кіт тримав у кишені, один із незнайомців підсів до нього.
Це був худий і довгий коричневий кіт у брилі з несправжньої соломи.
— Привіт, я тут новенький, приїхав лише сьогодні, — забалакав до Романа коричневий. — Поживу тут трохи. Хочу знайти київські чари.
Від такого нахабства Роман ледь не вдавився.
«Цей типок щойно приїхав, а вже має намір знайти наші чари! — Подумав Роман. — Він що, думає, ніби весь Київ отак просто відкриє йому свої таємниці?»
Але Роман вирішив не показувати свого обурення, лиш підвів погляд від свого наїдку і промуркотів:
— Гммррр...
Коричневий кіт, видно, подумав, що Роман просто не хоче балакати, тому повільно підвівся і пішов до іншого столика.
А Роман подався купити собі скибку дині.
Але коли він повернувся, незнайомий нахаба знову сидів за його столиком. Цього разу коричневий кіт сказав таке:
— Бачу, ти їси вже другу скибку! Купи й мені одну!
Замість відповіді Роман просто вивернув свої порожні кишені, аби нахаба бачив, що грошей немає. (Нерозмінна монета тоді ще не встигла повернутися на своє місце, і Роман про це добре знав).
Коричневий кіт розчаровано кинув «тю!» і пішов жебрати далі.
А до Романа підсів голуб Сергієнко з вулиці Пушкінської.
Голуб Сергієнко був художником. Найбільше він любив малювати не з натури, а з пам’яті. Сергієнко зазвичай літав над містом якнайвище, а потім малював усе побачене.
З такої висоти всі київські будинки та звірі, всі дерева та кущі, всі крамниці та трамваї здаються дуже маленькими. Тому, щоб їх намалювати, художнику потрібен дуже тонкий пензель. І голуб Сергієнко такий мав. Але настільки тонку річ можуть побачити тільки особи з чудовим зором.
А ті, хто мав просто добрий зір, бачили тільки тримач від пензля — і більше нічого, жодної волосинки. Саме тому дивовижний пензель Сергієнка у Києві називали лисим пензлем.
Саме про нього голуб і став розказувати нашому котові.
А історія була така: Сергієнко від ранку не міг знайти цього пензля, тому і не малював сьогодні, тому й не мав спокою.
У відповідь наш кіт лише кивав з розумінням, але особливо не переймався. Адже Роман дуже добре знав звичку Сергієнка постійно щось губити. Це по-перше. А по-друге, голуб любив перебільшувати свої нещастя, аби про них цікавіше було розповідати.
Вислухавши історію зникнення лисого пензля, Роман знову підвівся, щоб купити чергову скибку.
А коли він з чудовою скибкою кавуна в лапах вертався до столика, за яким його чекав Сергієнко, сталося дещо дуже неприємне.
Роман відчув, ніби спину йому пропікає чийсь погляд.
Озирнувся — і побачив у кутку того коричневого кота-нахабу, чиї очі горіли, немов вуглинки. І це був недобрий вогонь.
Роман одразу зрозумів, звідки взялася та злість. Адже коричневий бачив порожні кишені Романа, дістав відмову. А за півгодини став свідком того, як Роман із порожньої раніше кишені добуває монетку й платить за скибку кавуна.
Голуб Сергієнко зауважив, що Роман дивиться у куток, і сказав:
— Цей коричневий мені теж не подобається. Він або дурень, або я не знаю хто. Назвався мені Баррухом.
— Га? — не зрозумів Роман.
— Ну, цей кіт, на якого ти дивишся, сказав мені, ніби його звати Баррух. Але я йому не вірю.
— Гм... — тільки й відповів на те Роман.
