Про гнів...
У гніві можна щось жбурнути: слова чи річ.
Один маленький хлопчик грався машинкою, потім відволікся на хвилинку, а тато на машинку став – місця мало було в кімнаті, тісно жили. І без того тато був роздратований і розгніваний: на роботі начальник-самодур чіпляється, зарплату не платять вчасно; такі часи були. І машину побив через ожеледицю. Все за раз. І ось ще став на машинку, мало не впав.
Цей тато схопив машинку і шпурнув її об підлогу щосили. Коліщата полетіли на всі боки, уламки – це була дешева пластмасова машинка. Вона розбилася на сто шматочків. Тато вилаявся і закричав на хлопчика: «Скільки разів я тобі казав не розкидати іграшки!»… Хлопчик стояв у колготках, вони зібралися в складки, а на ступнях стали як ласти, фланелева сорочка криво застебнута – хлопчик сам її одягнув після садка, самостійно. І іграшки він завжди прибирав, не так багато було іграшок, чесно кажучи. Він стояв, цей трирічний Михайлик і очі його наповнювалися сльозами. Губки тремтіли і кривилися. Але він не плакав. Він сам винен. Він просто почав мовчки збирати коліщатка та уламки. Він хотів оивити машинку. І він боявся. Видно було, що боїться – раптом і його так само жбурнуть об підлогу? І він розлетиться на сто шматочків.
Молодий батько одягнувся і вибіг надвір. Магазини були зачинені. А в кіосках тоді продавали різнокольорові лікери та цигарки; от і все. Та й грошей, згадав батько, майже нема.
Потім тато купив Михайлику машинку, звичайно. І знову все стало гаразд. Це ж дрібний епізод, крихітний випадок із важкого життя тих років, нічого страшного не сталося.
А потім Михайлик захворів і помер. Не через машинку, звичайно; просто трапилося таке. І залишилося ось це враження про машинку. Про коліщатка. Про синю фланелеву сорочку. І про те, як хлопчик хотів оживити машинку – але не зміг…
У гніві багато що можна жбурнути. Слова чи речі. Тільки не треба жбурляти те, що потім не можна оживити і відремонтувати. Те, що нам не під силу виправити негайно. Тому що потім буде потім. І ще невідомо, чи це буде «потім». Люди – вони не дуже міцні. І їх не можна оживити, а ось спогади – вони оживають самі. Без дозволу. І жити з ними іноді нестерпно.
